Європейський суд з прав людини на сторожі екологічних прав українців

З розвитком промисловості, різкому зростання численності населення у світі постають нові питання і проблеми.  З 80х років людство починає турбуватися про навколишнє середовище,  визнаючи той факт, що екологія потребує захисту, а природні ресурси є вичерпними. Ряд науковців починає досліжувати проблематику прав людини на безпечне довкілля.  В Конституції України у статті 50  передбачено право  кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Відповідно до цієї статті кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачені екологічні права громадян України ст. 9 передбачено права громадян набезпечне для його життя та здоров’я навколишнє природне середовище та його захист.

Проте, існують численні порушення конституційного права на довкілля, безпечне для життя та здоровя.

Грицкевич С.Г. зазначає, що хоча в Україні існує конституційне регулювання екологічних прав і свобод людини та громадянина, проте воно не досконале, а ряд важливих питань не врегульовано взагалі. Практика застосування відповідних норм фактично тільки починає формуватися[1]. Особливу небезпеку виявляє той факт, що захист конституційного права часто є неможливий навіть у суді.

Знову ж таки викликає занепокоєння реалізації статті 55 Основного закону України, яким передбачено право на  судовий захист. Це ж право декларується процесуальним законодавством України.

Нажаль, реалізація права на здорове довкілля та на судовий захист цього права часто є недоступним для громадян, а отже залишається лише на папері. Тут спрацьовують ряд чинників: недосконалість законодавства, декларативність багатьох норм екологічного законодавства. Досить часто в нашій державі  ігнорується екологічний інтерес заради інтересів економічних, матеріальної вигоди.

Розчарувавшись в можливості досягення справедливості в судах України громадяни все частіше звертаються до Європейського суду з прав людини.  Стаття 55 КУ говорить  про право після використання всіх національних  засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав  і  свобод  до  відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних  органів  міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

У 1997 році Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (Європейська конвенція). Ставши Стороною цього міжнародного договору, Україна не лише взяла на себе зобов’язання  гарантувати додержання прав людини, а й погодилася на обов’язкову юрисдикцію Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини є міжнародним судом, що базується в Страсбурзі. Він складається з сорока семи суддів, відповідно до числа держав – членів Ради Європи, які ратифікували Конвенцію про захист прав людини та основних свобод. Судді Cуду засідають в особистій якості і не представляють жодної держави[2]. Суд застосовує Європейську конвенцію з прав людини. Його завдання полягає в тому, щоб забезпечити дотримання державами прав і гарантій, які закріплені в Конвенції. Судові рішення є обов’язковими: зацікавлені країни зобов’язані їх дотримуватися[3]. Для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно, щоб заявник вичерпав усі внутрішньодержавні способи правового захисту свого права. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту розглядаються лише засоби судового захисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повноцінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може звернутися до Європейського суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішньодержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні. Звернення до органів несудового захисту (Уповноваженого із прав людини, прокурора, органів виконавчої влади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових засобів захисту.

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950) не містить екологічних прав. Але рішення Європейського суду формують судову практику, відповідно до якої визнається, що забруднення навколишнього середовища є причиною порушення основних прав громадян, як права на життя, на повагу до приватного та сімейного життя. Так само право на доступ до екологічної інформації пов’язане із правом на свободу вираження поглядів (ст. 10 Європейської конвенції), яка включає у себе право на свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів[4].

Україна посідає п’яте місце за кількістю заяв громадян до Європейського суду з прав людини[5].

Європейський суд з прав людини керується у своїй роботі конвенцією  у якій прямо непередбачається право на захист екологічного права, проте існує ряд статей згідно яких громадяни України вигравали справи екологічного характеру прогрорані з тих чи інших причин всим інстанціям суду в Україні.

Відомою є справа коли мешканці Львівщини  відсудили 65 тис. євро у держави за рішенням Європейського суду з прав людини. Близько двадцяти років йшла боротьба за право на  здорове довкілля та відшкодування завданої здоровю шкоди. «Через складну екологічну ситуацію наші права порушуються, а здоров’я погіршується» – з таким формулюванням 10 жителів Вільшини звернулися до Європейського суду. Українське правосуддя за таку справу навіть не хотіло братися.

У цьому суді в Гаазі – нині понад 20 тисяч заяв від українців[6]. Із усіх винесених судом по суті рішень проти України 482 встановили порушення Конвенції і лише 3 – відсутність порушення[7].

Відома також справа”Дубецька та інші проти України” (Заява N 30499/03), остаточне рішення Європейським судом щодо неї було прийняте 10 лютого 2001 року. А отже, зробимо висновок, що на даний час в Україні відбувається розвиток судової практики та екологічного законодавства, є проблема захисту права на здорове довкілля, передбаченого  Конституцією. Проте, існує позитивна практика ймовірності захисту таких справ у суді Європейського суду з прав людини, до якого можезвернутися будь-яка особа, що не знайшла справедливості в Україні.

Анна Проскура


[1] Грицкевич С.Г. Конституційні екологічні права людини й громадянина та їх забезпечення органами внутрішніх справ. – Рукопис.

[2] Порядок звернення до Європейського суду з прав людини-http://law.leschishin.org/

[3] Підручник “Міжнародне приватне право”. Курс лекцій / К.: Атіка, 2009.- http://www.info-library.com.ua

[4]   М. Булгакова. Екологічні права та обовязки громадян-http://jurists.lviv.ua/

[5] Українці все частіше звертаються до Європейського суду – за кількістю таких заяв Україна на п’ятому місці-http://newsru.ua/ukraine/

[6] Любов Марченко, Ольга Крупник. Оператор: Анатолій Киричук. Перший Національний.Жителі села на Львівщині домоглися через Європейський суд сплати компенсації державою за екологічну шкоду від вугільної фабрики-http://1tv.com.ua

[7] Алексєєва Є. Чи можуть громадські організації скаржитися до Європейського суду з прав людини і з яких приводів-http://epl.org.ua/

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Статті

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s