Т.ШЕВЧЕНКО І В.СТУС: ПРАВА ПРОПИСАЛИ, А ВИПОВНИТИ ЗАБУЛИ

Я не бажаю «здирати» з Інтернету. Я бажаю думати.

 

У мыслей нет языка. В них важна суть.

 

Увидеть контекст сможет только читающий. Просматривающему прессу это не дано.

 

Я дуже люблю поспати. Працювати й навчатися теж люблю. Але перше зажди чомусь заважає іншому в моєму житті. Лише одного разу вдалося мені з’єднати в одне ціле приємну нічну нігу й журналістику. Сталося це як раз в канун 10 грудня, Дня захисту прав людини.

Дивне приміщення наповнили люди, здавалось, зі стелі до підлоги. Присмак гіркоти й терпкої солодкості змішувався в горлі, застрягав десь у гортані, викликаючи тяжкість й мутіння. У кімнату входили й виходили. Неймовірно довга черга тягнулася з одного кута в інший. Вона циркулювала десь поза сірими стінами, і знову поверталася сюди ж. Усе дуже нагадувало якесь районне ПРЕЖО. Всі шукали якійсь бланки. Кожний з присутніх заповнював кілометри паперу, нібито виконуючи закон. На обличчях, які ледь-ледь висвітлювала тонка смужка сонячного світла, вбачався сенс їх життя: заповнення цих бланків.

–         Ви не знаєте, де проходить Суд? – почувся тонкий гучний високий жіночий голос.

–         Ні – «відрізав» лисенький чолов’яга, маленький товстенький і спітнілий.

Може районний суд? А чого він мені сниться? Дожилася.

Ніс вловив аромат свіжого ранішнього бризу. Я попленталася на поклик своїх легень. Для цього довелося подолати немалу кількість живих перешкод. Хтось, навіть, віддавив мені палець на правій нозі.

Під вузеньким віконцем – єдиним засобом освітлення і вентиляції – сиділи два чоловіки.  На відміну від інших, вони нічого не писали, нікуди не поспішали. Обидва були коротко стрижені. Точніше перший був майже лисим. Лише нижню частину голови обрамляло волосся. Довгі вуса закінчувалися нижче підборіддя. (Чомусь нагадали клики тюленя.)  Могутні руки дрімали на колінах, давши свободу великим довгим пальцям. Кремезний такий чолов’яга, одним словом. Його співбесідник був значно молодше. Різко вималювані риси обличчя видавалися вперед. Сонце креслило точний рівний профіль. Він нагадував монумент з пилом сірого граніту. Гарячі очі заковували густі трикутні брови. Кожна жила цього обличчя, здавалося, здійснювала тяжку думу.

Ці два співбесідники здалися мені знайомим. Та й взагалі, спрацювала звичайна людська цікавість. Подолала ще якусь відстань. Буквально нависла на ними і… згадала, де я бачила ці обличчя. Шевченко й Стус наче випливли з моєї шкільної свідомості. Дивно, вони ж ровесники (обидва померли в 47 років), а виглядають так по-різному.

–         На землі все судили. Тепер і тут допитуватися до мене будуть – Василь Семенович перехрестив руки на грудях, зручніше вмощуючись на вузькій лавці. Трохи посунувся вперед.

–         Тут нічого не поробиш.

–         Тут, хоча б, тепло й чисто. Ось, і поговорити є з ким.

Шевченко посміхнувся у відповідь.

–         Тарас Григорович, а як гадаєте, що для людини головне?

–         Е, Василю, куди вас потягнуло. Що ж,   свобода. Ви це хотіли почути?

–         Свобода… Я, ви й ще тисячі боролися за неї, за людську свободу. А що натомість? Ті щасливці, які вхопили її, не змогли приручити пташку.

–         Як глянеш, що з Україною коїться, що в світі робиться. Хіба то наша з вами Україна? Я думав, що отримавши свободу від пана, наш чоловік зрозуміє, повага до свого брата – першооснова всього. Повага, терпимість, є зараз в нащадків слово це модне – толерантність.

–         Хм… і я істинно вірив, що можу щось змінити. Писав, сидів, знову писав. Вступив до Гельсінської групи. Писали, бойкотували, пояснювали. Я ж, навіть, просив мене від громадянства звільнити. Навіщо громадянство країни, де людина – той же кріпосний без прав?

–         Право…  Мріялося колись і мені, писати й думати без цензу. Любити й прагнути без соціальних хорохорень. Але ж незалежність все ж  таки прийшла?

–          Прийшла калічена й гола. Все вони на папері прописали: і гідність, і віру, і освіту, і здоров’я, але виконувати забули.

–         Але стільки преси, як зараз. Ось, вам свобода інформації, воля думкам.

–         Інформація? За кожним виступом, за кожним матеріалом стоїть хтось. І, так само, саджають, і, так само, вбивають. Тільки інші в них Килима й Магадан. Право на життя й думку має той, хто має владу, а не той, хто під владою. Того можна принизити, скалічити в тюрмі, відібрати майно, понищити справу. За мною завжди стояла Україна, мій пригнічений народ, честь якого я примушений був відстоювати до смерті. Виходить не відстояв.

–         Панів серед своїх виростили…

–         А знаєте, що найбридкіше? Вони використовують нас з вами, як транспаранти. Стус – борець за людські права. Шевченко – народний Кобзар, співець української волі. А скільки з них читали вашого «Кобзаря», Тарасе Григоровичу? Розписалася Україна на останках людських прав…

«Дзз-дзз» – зрадливий будильник перемкнув з каналу сновидінь на канал «Реальність».

Анастасія Кізерман

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Статті

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s