Тетіївські пряники або детективна історія про право проти права…

Сьома ранку погожого літнього ранку. Зустрічаю свого товариша М. на стації метро «Героїв Дніпра». «Ходім, – каже він мені, – нас вже чекають». «А куди ми їдемо взагалі, це надовго?». «Я ж казав, у Тетіїв, це на півдні київської області, думаю до шостої впораємось». До шостої, думаю я, значить до шостої? Отже день мій пропав…

А починалось усе як «на слабо»: «Катя, мені треба фотографа для однієї статті. Але то о сьомій ранку вставати, ти не погодишся…» От і погодилась. Більше того виявилось що за статтю товаришу М. пообіцяли грошову винагороду. Хоча з першого погляду платити нема за що – усе там ніби правильно: добрі юристи звернулись до журналістів по допомогу – такий собі Петро Марисик, що одноосібно володіє колишнім колгоспом, а зараз  приватним сільськогосподарським підприємством (ПСП) «Слобода», самовільно розпоряджається майном, перепродає недобудови, не дає людям приватизувати власні будинки, вимагаючи від них 20 років пропрацювати на ПСП за мізерні зарплати у 800 гривень. І тут дзвонить перший тривожний дзвіночок: чому київські адвокати зацікавились долею тетіївців?

Юрист Валерій Завальнюк зустрічає нас біля метро у своїй новенькій сріблястій шкоді й по дорозі вводить нас із М. в курс справи, показуючи численні документи від прокуратури. Усе дуже логічно, увесь соцкультбит, як то будівля музею, що стала школою, будинок культури і будинок побуту, магазин, гуртожитки, що збудовані були засобами колгоспу, мали би перейти на баланс міської ради. Натомість вони опинились у власності новоствореного ПСП. До того ж підприємство активно скуповує у людей їх пайові частки. Проти свавілля «Слободи» виступив лише один пайовик, що і звернувся до київських юристів. Усі інші члени громади, за словами адвоката Завальнюка, бояться втратити роботу, тому не позиваються на Марисика. Другий дзвіночок: чому до прокуратури звернувся тетіївець, пай якого в підприємстві «Слобода» дорівнює всього 300 з лишком грн.?

План наших дій був простим: о дев’ятій ми вже на місці, отримуємо машину з таксистськими «шашечками» для прикриття й власного водія, список установ та кабінетів, в які нам доведеться завітати по коментарі для статті. Першою нашою «жертвою» став мер міста Тетіїва. Ми питали у нього саме те, що нам порадили питати й він з радістю розповів, як би він використав житлові будинки, відібрані у «Слободи». Виявляється з житлом у Тетіїві, як і будь-де, проблема і черга вже неабияка. Проте мер на той час перебував на своїй посаді лише 7 місяців, і як ми з’ясували, ще й виступав третьою стороною в суді по справі колишнього колгоспу. Далі ми завітали до тетіївської райдержадміністрації і тут з’явились перші невідповідності. Виявляється відділ освіти і не заперечує за «Слободою» прав власності одного з приміщень школи, яке колись збудував колгосп. Більше того ПСП дітей звідти не виганяє, з ремонтами допомагає, а на балансі у міста і так багато проблемних будівель. Як написав потім М. у своїй статті «немає і підстав говорити про те, що відбулося відчуження об’єктів соціально-культурного призначення».

Де ми тільки не побували у той день. Наш «таксист» підвозив нас і до суду, і до прокуратури. В кожній установі відкривалися нові й нові деталі справи, що свідчили не на користь київських ініціативних адвокатів. У суді нам пожалілися, що чоловік Марисик хороший, єдиний толковий, люди при роботі, а на нього справу «шиють». У прокуратурі запевнили, що справи відкриті й відкриті небезпідставно, бо по закону перехід соцкультбиту у власність ПСП неможливий. Але прокурор признався нам: «тільки справи надійшли, я зразу до Марисика прийшов. Кажу йому: «ну, Петро Олексійович, це рейдерство, але все по закону, я нічого вдіяти не можу». Побували ми і у самого Петра Марисика. Був спочатку головою колгоспу, потім став власником ПСП. «Якось так вирішили на зборах, – каже він, – що одноосібно мене і вибрали, коли колгосп розпався. А зараз у нас уже більше 80% майна назад скуплено, жодного трактора не пропало. В нашому районі «Слобода» – єдине підприємство, що досі працює й не збанкрутувало». До того ж і зарплати у ПСП не такі вже й маленькі – не менш як 2000 грн., як стверджує голова, та і половина житлових будинків вже приватизована. «А хто не хотів працювати чесно, той і не працює, – каже Петро Марисик, – оце такі люди незадоволені як раз і позиваються».

Звісно ж ми з’їздили й до проблемних будинків із соціальної сфери. Побачили славнозвісний будинок культури, який ПСП «Слобода» продало за згоди міськради, бо не мало коштів добудувати (це підприємству також закидають як «неправомірні дії»). Біля занедбаного будинку культури продають не менш відомі тетіївські пряники, такий місцевий бренд. Потім відвідали ще один «тетіївський пряник» – будинок побуту, в якому працівники ПСП безкоштовно справляють весілля і поминки, і який теж не стоїть на балансі міськради. Ми намагались усюди розмовляти з людьми. І це було неважко, бо людей у Тетіїві багато й усі відкриті. Питали у простих перехожих про голову «Слободи» – люди різне казали: «як і будь-який бізнесмен він багатий і не хоче грошима ділитись», або «ПСП – єдина робота в місті, зарплати платять, житлом забезпечують. А що буде коли усе це збанкрутує, як у сусідньому районі?»

Побували ми й у домівках працівників ПСП. Як й інші соц. будівлі ці будинки не підлягали розпаюванню й мали би перейти на баланс міста. Натомість вони залишились в активі ПСП. Тут мешкають працівники «Слободи» і, як виявилось з них уже дві третини приватизовані й належать людям. «То Ви і контракт на 20 років підписували?» – питає М. у жіночки. «Звісно підписували, але то вже так давно було, на нашій вулиці вже всі відпрацювали й будинки привласнили. А я взагалі тільки 14 років працювала, дояркою була. Мене корова вдарила, то Петро Олексійович віддав контракт раніше». Зарплата у доярки 2000 грн., у механізатора – 2600, це у сезон, а коли не сезон – приблизно 1200. Інша жіночка каже: «ми вікна збираємось ставити, то Петро Олексійович «кредит» безвідсотковий запропонував, вікна нам посклить, а потім із зарплати частинами забиратиме».

Наївний М. і я з ним у купі. Мій товариш журналіст погодився на цю подорож тільки тому, що справа ніби видавалась прозорою.  Йому ж кожного дня дзвонять, жаліються, а тут ще й підвезти визвались і якісь гроші за статтю заплатити. Як виявилось, гроші замовники пропонували недаремно. До останнього ми не могли повірити, що усе насправді виявилось зовсім не так, як описували київські юристи. От що значить недосвідченість журналіста. Перший раз у житті запропонували хабар, а він надіявся, що то просто хороші люди визвались за якісну роботу заплатити. Вигідну для замовників статтю написати за таких умов було неможливо, бо навіть якщо і з юридичної точки зору усе було правильно, з точки зору «людських» законів ситуація була жахливою. Люди працюють на підприємстві, що чудом збереглося з радянських часів, а якісь професіонали з Києва під прикриттям «доброї справи для людей», цих же людей полишать права працювати та й існувати взагалі. Невідомо, що станеться, з будинками, що не приватизовані поки що. Бо у разі переходу їх на баланс міськради сценарій може бути будь-яким. Поки вони у власності ПСП – діє контракт, в інакшому разі ніхто не знає, кому заманеться жити в тих будинках і які права залишаться у їх теперішніх мешканців.

Після пошуків «істини» настав час повертатись додому, звісно ж без обіцяного гонорару. Чи писати матеріал взагалі? Бентежило от що: за цю роботу може взятись інший журналіст – такий, що має «досвід» написання замовних матеріалів і не буде переживати за наслідки. Також виявилось, що грошей на дорогу назад у нас не вистачає. Але до Києва ми все-таки доїхали. Юрист Завальнюк мовчки вислухав усю справу, нещиро подивувався, як це він не знав про справжні зарплати й приватизовані житла, але підвіз нас у Київ, як і обіцяв. В метро їхали мовчки, дивуючись іронічності ситуації, виснажені фізично й нервово.

Вже у Києві один з команди адвокатів, Валерій Сінєльніков, заходив до М. у редакцію і знову намагався переконувати мого товариша. При чому переконував доволі грубо, що можуть підтвердити його колеги по кабінету.

Стаття вийшла за тиждень, така яка вийшла, зручна не всім. Принаймні на деякий час М. захистив право людей, а головне зберіг своє.

 

Катерина Горностай

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Статті

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s