Ми можемо захистити свої права!

Ця історія почалася у квітні 2002 року на автобусній зупинці, де правоохоронними органами був затриманий Іван Трохимович Самардака. Стражі порядку побачили, що цей «підозрілий» чоловік грається ножем. Чоловіка доставили у Личаківське районне відділення міста Львова, а ніж був вилучений на експертизу (чи можна кваліфікувати його як холодну зброю). Після допиту п. Самардака відпустили, так і не зареєструвавши офіційно його затримання.

Через два дні Іван Трохимович подав скаргу в Личаківську районну прокуратуру. Чоловік розказав про ті звірства, що відбувались після його затримання. Йому не тільки безпричинно наділи наручники й нещадно побили, а ще й погрожували підвісити на трубі. Час проведений у правозахисників ні з чим іншим крім болю і приниження не асоціюється. Та кримінальна справа за жорстоке поводження міліціонерів відносно затриманого у прокуратурі порушена не була. Причиною цього були показання правоохоронців – травм чоловік зазнав по своїй вині, адже не хотів йти з ними й тому було застосовано бойові прийоми.

Якщо чоловік і мав ще якусь надію на справедливість і розуміння зі сторони суду, то це почуття було «вбито» одразу після першого припинення розслідування по матеріалах даної справи.  Та Іван Самардак на цьому не зупинився. Цю справу кілька разів «піднімали» і стільки ж разів закривали. Впродовж трьох років було проведено ще дві медичні експертизи, результати першої змінили ушкодження з легких на середньої важкості, а другої – довели те, що в потерпілого було зламано три ребра. За цей період працівники міліції, які були звинувачені у жорстокому поводженні з затриманим, змінили свої покази: п. Самардак пручаючись, впав і це стало причиною цих травм (що фактично не може бути правдою, оскільки при одному падінні така кількість травм є неможливою). Через три роки до справи були залучені свідки цих подій, які ймовірно не могли пам’ятати деталей. Чоловік, якого безпідставно побили правоохоронці, які б апріорі мали захищати громадян країни, не міг зрозуміти, що відбувається. Чому з цією справою відбуваються такі незрозумілі речі, адже в прокуратуру надавалися докази правдивості слів постраждалого?

В цей важкий час зневіри у судовій системі України, доля зводить чоловіка з Регіональним Громадським Благодійним фондом «Право і Демократія». Організація була заснована у 1994 році, молодими активістами, які прагнули встановити справедливість. Поштовхом для цього стали звернення громадян про порушення їхніх прав у зв’язку з постійними змінами у законодавстві. Основним полем їхньої діяльності є відносини «громадянин – влада» і захист прав перших.

Так і не знайшовши правди в українському суді, у 2005 році Іван Самардак подав заявку у Європейський Суд з прав людини. У суді права Івана Трохимовича захищав представник фонду – адвокат Руслан Таратула. Впродовж п’яти років розглядалася ця справа про порушення прав людини згідно статей 3 («Ніхто не повинен піддаватися ні катуванням, ні нелюдському чи принижуючому гідність поводженню або покаранню») і 13 («Кожен, чиї права й свободи, визнані в справжній Конвенції, порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в державному органі, навіть якщо це порушення було зроблено особами, що діяли в офіційній якості»). І ось 4 листопада 2010 року Європейський Суд постановив: Україна повинна виплатити постраждалому 10000 евро моральної шкоди, а також покрити витрати у розмірі 650 евро.

Хоча п. Самардаку й було виплачено моральну шкоду, але сили, здоров’я йому не поверне ніхто… Так як і віру у справедливість судової системи: винні не були покарані. Думаєте такі історії рідкість? Ні, просто ми про них нічого не знаємо. Люди, права яких несправедливо порушують, часто не піднімають питання про покарання винного. Дехто не хоче «пацьканини» з судами, дехто ж не знає куди можна звернутись зі своєю проблемою, а ще хтось просто не вірить, що правда може перемогти. Варто пам’ятати, що ви не один на один з такими проблемами, завжди знайдеться людина чи організація, яка зуміє допомогти. Ми не маємо мовчати, коли наші права порушуються. Потрібно говорити і говорити голосно, щоб нас почула якнайбільша кількість людей. Адже посягають на найдорожче, що у нас є – на нашу свободу!

 Наталія Критович

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Статті

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s