Листи з камери смертників

«Мого сина, Дмитра Чикунового, розстріляли 10 липня 2000 року у Ташкентській в’язниці. Йому було 28 років, і він не скоїв жодного злочину», – це слова, які Тамара Чикунова промовляє безліч разів протягом останні х 11 років. Яка б аудиторія не збиралася – сотні політиків чи десяток старшокласників, – вона завжди говорить дуже віддано. І під час кожного виступу плаче, як плачуть і ті, хто її слухає. Тамара називає себе маленькою слабкою людиною. Ця «слабка» жінка домоглася скасування смертної кари в Узбекистані, врятувавши життя десяткам засуджених і, як вона каже, всіх, хто живе чи колись житеме в цій країні. Бо її історія показує:  засудженим до страти може опинитись будь-хто.

Перший лист

Дмитро Чикунов написав свій перший лист у 8 років, коли тільки пішов у школу. Він писав: «Моя мама за професією інженер, вона працює в політехніці, викладає геодезію. Моя мама дуже добра, і я дуже люблю її. Мою маму дуже люблять і поважають її студенти. Моя мама – велика рукодільниця, вона дуже добре шиє і пече смачні пироги. Я дуже люблю свою маму, моя мама найкраща в світі». Дмитро закінчив університет, займався бізнесом. Його «найкраща в світі мама» Тамара працювала юристом-консультантом. 17 квітня 1999 року у офіс Дмитра приїхало троє чоловіків у цивільному одязі. Сказали, що хлопець має поїхати в управління внутрішніх справ Ташкентської області. Запевнили пані Тамару, що це звичайна формальність, і через годину-другу його відпустять. Натомість жінка побачила свого сина через 6 місяців: «День, який не обіцяв нічого поганого, став відправною точкою жаху, в який потрапили я і моя єдина дитина. Його звинуватили у злочинах, яких він не скоїв, – подвійному вбивстві. Мого сина катували. Дмитро відмовлявся підписувати зізнання у злочині. До того часу, поки йому не почали погрожувати, що вб’ють мене». У вироку, який винесли Дмитрові, йшлося:  «Чикунов Дмитро, 28 років, росіянин, християнин, не має цінності для суспільства, у місцях позбавлення волі виправленню не підлягає. За своєний злочин засуджується до смертної кари через розстріл».

Лист перед побаченням

Щомісяця, за законом Узбекистану, Тамара мала коротке півгодинне побачення з сином: «Я була шокована, коли вперше його побачила.  Камера смертників – це броньована будка, куленепробивне скло. Мій син був одягнений у одяг в’язня концтабору, поголена голова, маленька шапочка, одяг в смужку, і замість імені – номер». Поруч з пані Тамарою завжди сиділи офіцери, які контролювали їхню з сином розмову. Звичайно,вони встигали поговорити тільки про кримінальну справу. Єдине, що могли зробити, це перед закінченням побачення прикласти долоні до скла, прощаючись.

Одне з таких побачень мало відбутися 10 липня 2000 року. Перед ним Дмитро написав листа. Він писав: «Дорога моя мамуля! Я так чекаю побачення з тобою. Я так багато хочу тобі сказати. Ми увесь час говоримо про кримінальну справу, а я хочу сказати, як я тебе люблю, поважаю, сумую за тобою, думаю про тебе, хвилююсь за тебе.  У тебе був день народження, я не зміг тебе привітати, але я обіцяю тобі, що колись цей жах закінчиться, і, як завжди у твій день народження, я засиплю тебе твоїми улюбленими трояндами. Настане день, коли ти будеш грітися на галявині, а біля тебе бігатимуть твої внуки. Я тобі обіцяю. Я тебе дуже чекаю».  У час, коли пані Тамара ждала біля воріт в’язниці на побачення з сином, Дмитра розстріляли.

Останній лист
«У мене вбили не тільки сина, вбили моє майбутнє. Я не хотіла жити далі, я кричала: «Господи, за що ти мене наказуєш? Чому так жорстоко, чому забрав не мене, а сина?», – ділиться жінка. Сорок днів вона вимагала свідоцтво про розстріл – безрезультатно. Пані Тамара досі не знає, де він похований. На сороковий день їй зателефонувала жінка, і попросила про зустріч. Це була матір засудженого до смертної кари. «Дмитро розказував її сину про мене, бо вони були в одній камері, – розповідає Тамара, – Дмитро казав: «Якщо моя мама не встигне, і мене розстріляють, звернись до неї». І вона передала мені останній лист мого сина, який він написав перед стратою». Дмитро писав: «Мила моя мамуля! Благаю тебе, якщо до тебе потрапить цей лист, будь дуже обережною: ці люди готові на будь-яку підлість. Я прошу у тебе пробачення, якщо все-таки нам не судилось побачитись. Пам’ятай, що я невинний, я не проливав крові. Я тебе дуже люблю, ти єдина дорога мені людина. Будь ласка, пам’ятай про мене. Шле поцілунок тобі твій син Дмитро». Пам’ятати і допомагати іншим засудженим – те, про що просив пані Тамару її син. В пам’ять про нього вона створила організацію «Матері проти смертної кари і тортур». 2001 року для Мурата Рахманова, першого, кого захищала організація, скасували смертний вирок. Згодом влада Узбекистану відмінила смертну кару. Співпрацюючи з різними правозахисними організаціями, Тамара Чикунова домоглася відміни смертної кари у всіх країнах Середньої Азії, і досі продовжує роботу за права людини. Пані Тамара переконана, що відміна смертної кари та ситуація у в’язницях залежать від кожного – від політиків, так, у першу чергу. І вона дуже багато працює з політиками. Але політиків обирає суспільство, політики говорять від імені народу, і вона дуже часто спілкується з ним: «Не будьте байдужими. Байдужість – параліч душі, це страшна хвороба. Мій батько часто повторював, що життя коротке, як дитячі штанці, і треба спішити жити. Залиште помсту і жорстокість у минулому, з ними неможлива радість».

Ольга Макар


Advertisements

Залишити коментар

Filed under Статті

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s